Мирноградська територіальна громада

Місця пам’яті Української революції 1917-1921 років

Українська революція 1917 – 1921 років стала визначальним етапом в історії українського державотворення. У ході революції уперше у новітній історії український народ утвердив себе як політичну націю і створив незалежну українську державу.

Після десятиліть цілеспрямованого замовчування та викривлення комуністичною тоталітарною пропагандою української історії для великого загалу досі залишаються маловідомими українські постаті, які брали участь у подіях Української революції.

З метою відновлення та збереження національної пам’яті про події Української революції, її учасників в усіх населених пунктах України, Український інститут національної пам’яті розпочав реалізацію Всеукраїнського науково-просвітницького та історико-краєзнавчого проекту «Місця пам’яті Української революції 1917 – 1921 років».

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ  НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ‘ЯТІ

І. Що таке Українська революція?

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Проте вона стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми специфічними рисами. Революція носила характер національно- та соціально-визвольний. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що зазнала еволюції від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності утвердження власної державної незалежності.

Українська революція має чіткі хронологічні рамки. Її нижня часова межа пов’язана зі створенням у березні 1917 року Української Центральної Ради (далі – УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки (далі – УНР).

Верхня межа Української революції – жовтень–листопад 1921-го, коли масовий антибільшовицький повстанський рух ослаб після поразки Другого Зимового походу армії УНР.

У ході революції український народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мову. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Досвід самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі Українського народу. Розуміння здобутків революції та усвідомлення причин її поразки має стати важливим уроком для сучасної розбудови незалежної України.

Термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Таке означення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка й інших діячів доби. Радянська історіографія викорінювала цю дефініцію, й на події в Україні поширювала поняття “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Водночас українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.

ІІ. Етапи революції 1917–1921 років

Українська революція має три етапи:

• березень 1917 – квітень 1918 – утворення та діяльність УЦР, проголошення її Універсалів;
• 29 квітня – 14 грудня 1918 – правління гетьмана Павла Скоропадського;
• грудень 1918 – листопад 1921 – встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

Хронологія основних подій

10 цитат діячів революції 1917–1921 років: 

1. Сергій Єфремов: “Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну опору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами”.
2. Михайло Грушевський “Кінець московської орієнтації”: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим […], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінець кінцем присвоєна собі значною частиною українського громадянства. Вона була підірвана російською революцією, що ослабила той московський примус… Ну а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, яких-небудь очах ще могли зв’язувати Українця з московським громадянством… Я вважаю таке визволення від “песького обов’язку” супроти Московщини надзвичайно важним і цінним”.
3. Симон Петлюра “Відозва до українських солдат”: “Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені всі за одного і один за всіх”.
4. Володимир Винниченко “Відродження нації”: “Центральна Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомості… спираючись на це, творити соціальні перебудову в відповідних наших, національних формах”.
5. Євген Чикаленко “Щоденник”: “Недавно бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласникові, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі. Великі землевласники та городяни чужі нам: або росіяни, або поляки. Грушевський впадає в крайність в соціалізацію землі. Це вносить незадоволення в верстви, що мають більше 10–15 десятин землі, і тішить сільську голоту, бо наче досягає її ідеалу рівності. Але ця рівність погубить нашу державу, бо селяни, живучи на дрібних кавалках, не зможуть розвинути сільської промисловості, але й не дадуть робітника для фабричної. В результаті наші городяни і селяни муситимуть купувати все за кордоном, не маючи хліба на вивіз навіть в свої міста… На мою думку, треба дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати. Тоді земля швидко перейде в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто дорожить і любить її, а ота “пролетарія” піде собі на фабрики і заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить”.
6. Дмитро Донцов “Підстави нашої політики”: “Перший Універсал видано під натиском мас, третій – внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий – знову проти волі Ради. Мир у Бересті Литовському і закликання німців так само були вимушені. У політиці внутрішній вона обмежила своє завдання до гальмування революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відучувала маси дивитися на Київ як на осібний центр політичної волі… Природа любить економію: коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат”.
7. Євген Чикаленко “Щоденник”: “Взагалі трагічне становище українського народу; і коли його поривання до організації своєї держави не здійснять тепер, то доведеться, як і полякам, ще ждати на другу мирову війну, після якої вже напевне прийде черга і на українську державу. Як воно не складеться в близькім часі, а сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ”.
8. Михайло Грушевський “Спомини”: “…19 березня відбулася українська маніфестація. Своїм грандіозним характером, своїм ентузіазмом вона перейшла всі наші сподіванки. В ній узяли участь понад сто тисяч людей… Українська маніфестація була переломним моментом в розвитку українського руху в Києві”.
9. Михайло Грушевський “Спомини”: “Центральна Рада, створена у Києві з представників усіх київських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі є признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З’їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі … одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію”.
10. Микола Голубець “ХХ-ліття українського мистецтва”: “В 1917 р. повстала в Києві, начебто з нічого – Українська Академія Мистецтв. Несподівано й неждано для ширшого загалу найшлися для неї вчителі, а поміж ними такі величини, як ґеніяльний ґрафік Ю. Нарбут, європейської міри маляр О. Мурашко, творець нового монументального малярства М. Бойчук, а далі браття Кричевські, пейзажист Бурачек і цілий ряд інших, про яких відношення до мистецтва, а головно до українського мистецтва, за малими виїмками, не було серед громадянства хоч би й приблизного уявлення. Для загалу громадянства, виключаючи втаємничених, було це об’явлення, результат – української революції”.